Минаївщина – крихітне село, розташоване в лісах прикордонної Городнянщини Чернігівської області. Не кожен з подорожуючих його одразу знайде, хоч розташоване воно всього за півтора кілометра від сусідньої Моложави, яка знаходиться на досить жвавій дорозі до центру громади – Городні.
Лісові дороги петляють, мов закручений плазун, вводячи в оману випадкових гостей. За легендою, назва поселення походить від імені першого поселенця – козака або втікача-поселянина Минаєва чи то Миная. Кажуть, він оселився тут у лісовій глушині, подалі від панських маєтків і шляхів, біля родючих ґрунтів і джерел води. Згодом біля його хутора почали селитися інші родини — так і виникла Минаївщина. «Йшли до Минаєва» — з часом це стало назвою всього поселення.
Село, загублене в лісах
Місцевість навколо Минаївщини здавна була оточена прадавніми лісами. За переказами, в різні часи ці ліси рятували селян від рекрутських наборів, ховали людей під час воєн і облав, давали прихисток у роки голоду. Старожили казали, що ліс «знав своїх» — чужий міг заблукати, а місцевий завжди виходив. Кажуть, що після великих лих Минаївщина ніколи не зникала повністю — навіть коли залишалося кілька дворів, село виживало. Хоч воно ніколи не було великим, та з карти ніколи не зникало – мов Фенікс, відроджувалось знову і знову. Відповідно до перепису 2002 року, у селі на той час проживала 81 людина. Нині – менше трьох десятків, значну частину з яких становлять не корінні місцеві жителі, а люди, які під час війни знайшли тут прихисток і надію сховатися від постійних повітряних атак Росії. Постійних мешканців – трохи більше десятка. І серед них чотири школярика, учні Городнянського ліцею №1 десятикласники Роман Слюнков та Інна Правда і двійнята Аліна та Ростислав Редько, які навчаються у четвертому класі.
Дорога до знань через ліс і тривоги
Від часу повномасштабного вторгнення доступ до освіти для дітей громади значно ускладнився. Спочатку у прикордонні навчальний процес протягом року був можливий лише онлайн. Згодом місцева влада за допомогою благодійних організацій і за власний кошт облаштувала у навчальних закладах безпечні і комфортні укриття і діти отримали можливість сісти за парти. Але тільки в тому випадку, коли не лунає повітряна тривога. Маленькі мешканці Минаївщини могли б навчатися дистанційно, але жага до якісних знань щодня приводить їх на автобусну зупинку в селі, куди приїжджає лісовими стежками шкільний автобус. Дорога грунтова, у дощовий та сніговий період для водіїв – не подарунок. Добре, що нині зими малосніжні. Як випадає багато снігу – дорогу треба прочищати технікою. Але коли це і не вдається оперативно зробити, водій шкільного автобусу все одно вміло долає перешкоди і заїжджає у село, щоб діти не втрачали можливості сісти за парту.
– Лише коли тривога лунає ще й о 7.45 годині ранку, автобус не виходить у рейс і ми залишаємось вдома, займатись онлайн, – каже десятикласниця Аліна Правда. – Але й коли приїжджаємо до школи, буває, лунає повітряна тривога і ми спускаємось в укриття.
Додому діти повертаються тим же шкільним автобусом десь о 16-ій годині. Взимку це вже темна пора. І якщо нема електроенергії, яку, буває, відключають більш, ніж по 12 годин на добу, доводиться включати акумуляторні лампи, а інтернет підключати через повербанк.
Однокласник і односелець Аліни Роман Слюнков доповнює:
– Не всі домашні завдання можна виконати без інтернету. Це залежить від їхньої складності. Я, наприклад, вже обрав для себе майбутню професію – хочу бути перекладачем.
Для цього Роман посилено вивчає англійську і французьку мови. Каже, їхня вчителька англійської Людмила Євгенівна Середа – чудовий педагог. А французьку хлопець вивчає самостійно, через відео уроки, різні додатки в мережі. Тут без інтернету ніяк.
Ростик і Аліна Редько, як і всі молодші школярі, жваві і допитливі. Вони теж щоразу подорожують до ліцею в Городні шкільним автобусом.
– Нам подобається їздити до школи, – говорять навперебій. – Навчатись цікаво. Найбільше подобаються уроки фізкультури. А ще в столовій дуже смачно годують.
Аліна мріє стати лікаркою, зцілювати людей. Ростик з майбутньою професією ще не визначився, для цього в нього попереду ще є багато часу.
Тут навчились не виживати, а жити
Марина Личуха і Оксана Правда, мами Романа та Інни, виходять проводжати дітей на зупинку.
– Від Минаївщини до кордону з Білоруссю десь кілометрів зо двадцять відстані, – кажуть жінки. – Коли наступає вечірня темрява і наші села через постійні відключення світла поринають у не просвітню темряву, нам видно, як у білоруському селі Глибоцькому сяють вуличні ліхтарі, вирує життя. Образливо стає за такий контраст. А як загудуть над хатами шахеди чи не щовечора, то й трохи моторошно стає.
Чоловіків у селі майже нема – тих небагатьох, що були, мобілізували. Хто служить, а їхній односелець 45-річний Сергій Якутко рік тому зник безвісти.
38-річна Марина сина Романа виховує сама. Щоправда, завжди поруч мама. Так і господарюють утрьох. Тримають живність, порають город – самої картоплі садять 20 соток. Земельні ділянки навесні оре лісгоспівський трактор, то вже велика допомога. Решту роботи – на власні руки.
Будинок, в якому мешкають Марина з мамою та сином, виглядає немов ляльковим – акуратно пофарбований, з візерунками на вікнах, прямо з двору починається молодим сосняком прадавній ліс. Тут, у сосняку, майже на городі, радують врожаєм гриби – зеленки та рядівки.
– Роман у нас гарно навчається, відмінник, – каже Марина. – На посиленому вивченні англійської мови спочатку наполягала я. Доводилось і по три години сидіти над завданнями. А потім Роман сам захопився. Ще й французьку захотів освоїти. Попри те, що в старших класах завдань багато, та ще й на дорогу до ліцею час витрачається, син встигає і по дому допомагати. Буває, я вранці поспіхом на роботу біжу, повертаюсь інколи вже потемну. А влітку хоч і пізніше темніє, так ще ж роботи на городі й з господарством вистачає. То він і ліжка позастеляє, і поприбирає, і лучини нарубає, ще й супу зварить.
Дитинство з присмаком війни
Минаївщина, загублена в поліських лісах, радує око неповторною красою довколишньої природи. Тут є мальовниче озеро, в якому запускають і розводять рибу. З рибалок нині – практично тільки дітвора. Влітку тут купатися – саме задоволення. У своїх обіймах нині село тримає і своїх корінних мешканців, і тих небагатьох, хто тут шукає рятунку від війни.
– А під час окупації ліс так сховав Минаївщину, що росіяни зі своєю технікою сюди не добрались, зате багато людей шукали порятунку від окупантів, – каже Марина Личуха. – У нашій хаті, наприклад, окупацію переживало 14 душ, всі родичі. Я, було, напечу коржиків із сироватки, то розлітаються вмить, І такими смачними вони здавались. А нещодавно Рома згадав про них, та й каже: «Мамо, а пам’ятаєш ті коржики? Може, знову напечеш?». Я й постаралась. А він узяв один, скуштував: «Ні, вже смак не такий, як було тоді…».
Присмак війни міцно уївся у життя маленьких українців. Він гірчить і ятрить душу. Тривоги й обстріли здатні вивести з врівноваженого стану навіть дорослих людей. Але нове покоління, яке ще сидить за партами, не тільки мужньо несе на своїх ще дитячих плечах страшне випробування, а й, попри все, впевнено торує дорогу до знань. Адже це саме їм відбудовувати і будувати нову, сильну і вільну Україну.
Світлана Томаш,
Новини Городнянщини.
Головне фото: Будинок Марини ЛИЧУХИ в Минаївщині, де вона живе з мамою і сином
Цей матеріал підготовлено за фінансової підтримки Шведської асоціації медіавидавців Tidningsutgivarna для українських прифронтових медіа в межах ініціативи Національної спілки журналістів України “Frontline Press”. This issue of the newspaper has been produced with financial support from the Swedish Media Publishers’ Association Tidningsutgivarna for Ukrainian frontline media as part of the National Union of Journalists of Ukraine’s ‘Frontline Press’ initiative
